За останні трохи менш ніж півтора року творча команда Дитячого пізнавально-розважального каналу #Agugugu підготувала для дітей два великих шоу та відзняла щонайменше 500 різноманітних телепрограм. А ще у травні 2023 року YouTube канал #Agugugu досяг вражаючого результату – 15 мільйонів переглядів. Як народився проєкт та звідки беруться сили та нові ідеї говорили з керівником – режисером, продюсером Володимиром Ксензицьким.
– Ви розпочинали з програми «Телемілітрямдія», а зараз у вас YouTube канал, покази на національному дитячому телеканалі, величезні живі шоу для дітей. Як народився ваш колектив і як вам вдалося стільки років бути разом й успішно розвиватися?
Володимир Ксензицький: Так склалося, що я, Тутта і Нюся, усі ми, починали свій шлях у колективі «Помаранчевий настрій». За освітою я – кінорежисер й, мабуть, тому на додачу до того, що ми робили, я пропонував керівникам колективу зробити дитячу програму. Але мені відмовили. Минуло рік-півтора і з різних причин, у тому числі й неможливості реалізації в повному обсязі мого творчого потенціалу, я пішов з колективу. Я нікого не підбивав йти разом зі мною, але дівчата сказали, якщо я не заперечую, вони хотіли б піти зі мною. Так ми стали командою.
Ми почали робити «Телемілітрямдію» – програму для дітей. На початку було дуже складно, бо жоден з нас не мав такого досвіду. Крім того, час від часу виникали складнощі через неправильний розподіл обов’язків. Ми всі були директорами, ставалося, що тягнули у різні боки. Від цього страждали всі, іноді доходило мало не до розвалу команди.
Якось ми зібрались і я запитав: Ви мені довіряєте? Так, відповідають. Тоді, кажу, директор має бути один. Обіцяю: все, що буде в мене, буде й у вас. Це було 15 років тому.
Я вмію вигадувати, а тому моє завдання – принести ідею. Завдання Тутти – зрозуміти, хто потрібен для реалізації ідеї та знайти таких людей. За Нюсей – реквізит та сценарна робота.
Мені довелося закінчити купу курсів з бізнес-управління колективом. Я, наприклад, навчився планувати та правильно розподіляти завдання. На початку ми розпочинали будь-який проєкт за принципом: а спробуймо. Тепер ми з самого початку чітко плануємо, що хочемо отримати в результаті та чого досягти. А також від початку розуміємо, хто й що виконує та за що несе відповідальність. Дуже важливо розуміти, з кого запитувати, якщо щось не виконано. Але це не «ай-яй-яй, ти не виконала», важливо «чому це не вдалося виконати та що потрібно, щоб це виконати».
Як керівник я взяв на себе питання фінансової стабільності колективу та навіть у складні часи забезпечував той мінімум, про який ми домовилися.
Крім того, на бізнес-тренінгах мене навчили слухати. Я почув, що Тутта та Нюся хочуть насамперед. Це творча реалізація, подорожі та гастролі. І бажання бути у телевізорі. Усе це реалізовано.
Завжди озвучуйте та порівнюйте цілі, які ви ставили собі, та те, що ви вже досягли. Будете приємно вражені.
– Сьогодні, маючи значний досвід, що більше подобається: живе шоу із залом чи запис телепрограм?
Володимир Ксензицький: Це взаємозалежні речі й для нас одне без іншого бути не може. Живе спілкування дає змогу придумати щось нове. Зі спілкування з дітьми та батьками ми розуміємо, що актуально і необхідно наразі. Проводячи спектаклі, бачимо реакцію на той чи інший фрагмент і з цього часто народжуються телевізійні проєкти чи продукти.
Виробництво телевізійного продукту подобається тим, що можна спостерігати, як від ідеї ми приходимо до готового результату. У цьому своєрідна творча втіха.
– З початком війни ви багато сил та часу віддавали волонтерській роботі. Коли настало бажання повернутися до звичайної роботи?
Володимир Ксензицький: Бажання працювати не пропадало, просто було незрозуміло, як це організувати. А волонтерити я почав з однієї простої причини: мій рідний брат опинився на фронті й була необхідність терміново щось шукати, розв’язувати нагальні питання та проблеми.
Коли я пішов на пункт, де збиралося ТрО, мені сказали: йдіть поки що додому, охочих багато. Ми зібрались й розмірковували, де ми можемо бути корисними. Я зателефонував до міського управління культури, запропонував допомогу. Ми могли, наприклад, зустрічати дітей, які прибувають на вокзал, і поки мами зайняті оформленням паперів, пошуком даху над головою, зайняти їх, відволікти. Зіткнулися з тим, що ми по-різному розуміємо деякі речі. Наприклад, ми запропонували організувати 1 квітня на залізничному вокзалі невелике свято для дітей з Харкова та Маріуполя, які приїжджали того дня. Управління культури після роздумів погодилося, але окреслило тему: «Валіза. Вокзал. росія”. Ми відмовились. Говоримо: уявіть, що приїжджають діти, вони втомилися з дороги, а тут їх зустрічають із таким гаслом.
З рештою ми опинилися у волонтерському центрі, куди надходило багато різноманітної гуманітарної допомоги й ми допомагали все це роздавати дітям в ігровій формі. Щоб не просто – на тобі памперс чи печиво. Згодом нам почали дзвонити: допоможіть провести тут, там… А потім зателефонували з Німеччини: проведімо для дітей, які виїхали. Чесно, ми не розуміли, чи треба їм подібні заходи. Але переконалися у правильності рішення виносити українську культуру за кордон. Показувати, що ми не тільки боремося, а й продовжуємо жити, працювати.
Додатково, аби зайняти себе та свої голови роботою, ми почали знімати нову програму – «Доктор Лікарчук». Ідея у нас була давно, тож настав час її реалізувати. Робота стала захистом від депресійного стану.
А ще як своєрідний підсумок нашої роботи у воєнний час – нас запросили на бельгійський фестиваль Theater aan Twater, який пройшов у Брюсселі в середині травня.
– За останній рік ви були з турами Україною та Німеччиною. Що кажуть вам діти під час зустрічей та чи важко було поїхати в тур Україною – організаційно, психологічно?
Володимир Ксензицький: Складність полягає у тому, що під час туру ти мусиш багато переїжджати, а військовим на блок-постах важко пояснити, хто ти й що ти, та яка твоя роль у цій війні. Для багатьох, якщо ти не з автоматом і не на передовій – ти не чоловік. І коли ти військовим розповідаєш, що твоя робота веселити дітей, для них це іграшки.
Ми завжди намагаємось робити якісний продукт і вважаємо, що дітям за будь-яких умов треба щепити гарний естетичний смак. Переконані, що для дітей у пів ноги працювати не можна. У нашому шоубалеті є два хлопці, без яких складно зробити повноцінну театральну виставу, вони є дуже важливим елементом шоу. І були такі моменти, коли їм прямо блокпосту хотіли вручити повістки. Не всі розуміють значення того, що ми робимо.
Друге, поведінка під час тривоги. Що робити, куди тікати?
Не знаю, можливо, ми щасливі, але за весь час, а в нас було два тури Україною, лише один раз у Чернівцях була тривога. Концерт відбувся, але із затримкою на дві години.
Зараз ми плануємо новий тур Україною. Попередньо ми їздили з туром до Німеччини, щоб мати таку фінансову можливість.
Щодо дітей, вони однакові – і ті, хто перебуває в Україні, і ті, хто виїхав. Слава Богу, вони не так багато говорять про війну. Діти говорять про яскраві моменти, про комп’ютерні ігри… Війна, звісно ж, залишиться в їх головах, але діти все одно залишаються дітьми. Більше нагнітають батьки. Особливо ті, хто за кордоном.
Я вважаю, що незважаючи ні на що, діти мають малювати сонечко, веселку… Не треба проводити якихось великих заходів для дітей з ухилом про війну. Бо діти – вони буквальні. Вони розуміють, що йде війна, але вони на цьому не зациклюються, бо мають ще величезну кількість інших дитячих справ.
– Ти вже тривалий час працюєш над ідеєю створення дитячого телеканалу. Наскільки просувається реалізація і чим він відрізнятиметься від «Пікселя», наприклад, чи «Плюс плюс»?
Володимир Ксензицький: На жаль, поки що все залишається лише на рівні ідеї. Це дуже фінансово затратно і в нас поки що немає такої можливості.
Є кілька ключових принципів. По-перше, коли він буде, то контент буде зроблено в Україні та українською (і мова не про дубляж). По-друге, я хочу дати можливість дитячим студіям, які вже вміють робити якісний контент, мати постійний ефірний час. Це дасть їм можливість подальшого зростання.
В Україні величезна кількість дитячих студій. Мені важливо, щоб вони розвивалися та могли презентувати свої роботи в ефірі. Це буде імпульсом до розвитку усієї дитячої аудіовізуальної творчості в Україні. Звісно, буде суворий відбір. Але діти мають бачити вершину та механізм як її досягти.
Коли кажуть, що телевізор уже ніхто не дивиться, не вірте. «Піксель» не дав нам значних фінансових результатів, та ми цього й не прагнули. Однак він дав нам дещо інше. Наприклад, шалену популярність Тутти серед дітей. Її знає вся Україна й це значною мірою завдяки програмам на телеканалі «Піксель».
Та я собі цю мету в голові поставив і буду до неї крок за кроком іти.
Фото: зі сторінки Володимира Ксензицького у Фейсбуці